до Дня пам’яті жертв голодомору.

Сценарій виховного заходу до Дня пам’яті жертв            голодомору.

Мета: Вшанувати  пам’ять безвинно заму­чених голодом та політичними репресіями людей, виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм, розвивати у дітей траурний етикет, дотримання традицій  вшанування помер­лих і загиблих.

 Ведуча. Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років. Указом президента В.А. Ющенка було запро­ваджено День пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада. Пам’яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 років присвячується наша сьогоднішня зустріч.

(Звучить «Соната» Бетховена. Виходять ведучі)

Ведуча. Всі сказані сьогодні скорботні рядки ми присвячуємо тим,   яких   давно   немає.   Яких   спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму – штучний голод 1933 року. Сім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перервала життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом з’їдені голодом тіла людей, стали попелом їхні надія і віра. Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.

 1-й учень (на фоні музики (Звучить «Реквієм» Моцарта)).

То був страшний навмисний злочин.

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

I душу міцно зав’язали.

Сліпу пустили старцювати…

То був такий державний злочин –

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле.

Hi хрестика i нi могили –

То був такий навмисний голод…

Ведуча. Здається, тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. I виявляеться такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні  ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Укрaїнi в 1932-1933 роках. Проте страхітливі його масштаби замовчувалися. Крім того, багатьом на Заході складно було повірити, що тоді, як Радянський Союз експортує зерно i відмовляється від продовольчої допомоги, в Україні може лютувати голод. Ведуча. Здійснивши ретельно підготовлені сталінським керівництвом подорожі по СРСР, Бернард Шоу та прем’ер Франції Едуард Eppio поверталися, захоплено розповідаючи про радянські досягнення i ситих селян. А кореспондент «Нью-Йорк Таймс» Доронтс, який у своїх статтях заперечував існування голоду в Україні, навіть був нагороджений Пулітцерівською премією – за глибину i об’єктивність, тверезу оцінку i виняткову ясність його репортажів з  СРСР. I це в той час, ко­ли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини – 1000 чоловік, щохвилини – 17 чоловік.

Ведуча. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина вcix померлих від голоду – діти. Во­ни виявились найменш захищеними, не брали участи у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х poків виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття?

(Звучишь соната Бетховена. Виходять учні)

Roman","serif";mso-fareast-font-family:"Times New Roman";color:black; mso-themecolor:text1;mso-fareast-language:RU'>лих і загиблих.

Ведуча. Весна… А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, caмi зуби зверху. Сидить дитина i гойдаеться всім тілом: назад-вперед, скільки сидить – стільки гойдається, i безкінечно стогне напівголосом: їсти, їсти, їсти … Hі від кого не вимагаючи, нi від матері, ні від батька, а так у npocтip, у світ – їсти, їсти, їсти.

2-й учень Неврожай від Бога, а голод від лю­дей – так говорить українське прислів’я.

Я ще не вмер… Ще промінь в оці грає,

В четвер niшoв десятий piк,

 Xiбa в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки,

У колиску ясночолу.

Я чую запах квіmiв, я не вмер…

А небо cmpiмко падає до долу.

Тримайте хтось

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

..А житечко моє таке густе.

..А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,Та я вже цього не побачу.

Ведуча.. Виявами дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кож­ному помирали діти. У нашому селі в роки голодоморів померло страшною смертю: 186 дітей. Вони не намилувалися чудовою природою, не наспівалися пісень, не навчилися читати, писати.

3-й учень Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку…

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я – ще дитинка.

Тож niдpocmu хоч би трохи бодай.

Cвimy не бачив ще білого, Бозю,

Я – пташенятко прибите в дорозі

Хоч би одненьку пір’їночку дай,

Tamo i мама холодні мерці.

Бозю, зроби. щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці?..

Ведуча.  Щоб   не  дивитись  на  муки  своїх дітей, мaтepi прискорювали сумний кінець. Нато­пивши маковинням хату, закривала ляду мати. I на ранок yci діти мертві…

4 учень Cnime, дimu, cnime міцно,

Янгол Божий на порозі.

Вже не буде їсти хтітись,

I не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням. Затулила лядку й комин,

I в тумані темно-синім, заспівала колискову:

Спи, синочок, горе-ласку, засинай… навіки, доню. )

Ведуча. В страшні ріки голодоморів люди паслися на траві, як худоба. Їли листя з дерев, собак, котів.

5-й учень У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки – різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

 Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля й коріння –

Все трощив буревій навкруги.

 І стоїть ще й тепер Україна, як скорботна німа край могил.

Ведуча. Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору – від 3,5 до 5 млн. чо­ловік, є й інші дані – 8-9 млн. чоловік. За підра­хунками Роберта Конквеста (США), у 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн українців, а за перепи­сом 1939 року – лише 28 млн.

Ведуча.. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби пе­рестав пропікати серце, аби упокоївся врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощених катів, уже мертвих, а особливо – ще живих.

 Ведуча. Хай простять нам наше без­пам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

Ведуча.  З давніх часів люди очищувались вог­нем.   Запалювали  свічку  і  мовчки  клялися,  що пам’ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав. (Учениця   підходить   до   столика   і   запалює свічку. Звучить «Реквієм» ).

Не звільняється пам’ять.

Відлунює знову роками

Я зітхну… запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки – твердині, не храми –

Скам’янілий чорнозем –Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам’яної гори

Надійшли. Придивлюсь: Вкраїна, XX століття,

І не рік, а криваве клеймо – «33».

Ведуча. Ми живемо в інший час і не причетні до тих страш­них часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки.  (Запалюють свічки). На пам’ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями.

(Запалює свічку).

Мітинг-реквієм завершує голова селищної ради